 |
||||
|
Ти – теплий, животворний промінь сонця, Ти – тихий мiсяць, що в тюрмi сія З закуреного, темного вiконця. Як попадався я в буденний бруд, Робила ти одно з великих чуд: Ховала все пiд фантастичним флером, Як пiд срiблястим, мiсячним етером. В важкi хвилини скорби та недуг Я тихо йшов, куда гляділи очи, I слухав, як шумить дiброва-луг, А синє море пiною клекоче. Дивився я на низку диких гiр, Що ïх боки обрiс кудлатий бiр; На скелях, зверху, трепотіли хмари... Ах, душу переймали ніжнi чари! Було i так: на провесні колись Я опинивсь на вiльнiм, чистiм полі. А там солодкi пахощi лились Iз бальзамистих пупяхiв тополі. На сонці плюскавсь польовий потiк... – Я до травиці плачучи приник, Ридав од радощiв, од аромата... А хтось iзрiк: «Дивiть на психопата». Ви, люди, знов казали: «психопат», Коли мені пахучу, любу казку Шептали вiтри, квiти й тихий сад, I туркотіли горлинки про ласку, – Коли пiд гарну музику та спiв Я в чарiвнiй задумi кам’янів I раптом, не прощавшись iз гостями, Тікав до моря граться камiнцями. «Причинний!» говорили ви й тоді, Коли я в грошах не знавав принади I, через сни таємнi, золотi, Я рвався геть од теплоï посади. Я був для вас причинний i тоді, Коли, чийсь образ носячи в груді, В нім бачив тiльки те, що поетичне, I одкидав усе, що прозаïчне. Для мене голос серця – все святе, А вам за психопатію здається... Не стану ж думать, як ви назвете Моï пiсні, що виплили iз серця! Коли в поета щиро ллється спiв, Дак що йому ваш смiх або ваш гнів?! Не божевiллє в тiм! не неморальнiсть! Що з серця йде, то правда й iдеальнiсть. Срiбную лілею буря пiдотнула, Пишную корону до землі пригнула. Пахощi пропали. I блищить сльозина, Наче дорогая, буйная перлина. Та ніде не видко горя у природи: Сонце сіє радiсть на луги i води; Вiтер рiзво шепче щось до очерета... Так усі забудуть скорбного поета 10 апрiля 1901 [Крымский 1901, с. 3–7] Посвята Вс.Хв.Мiллєрові Не раз було: у Сириï далекiй Здобуду я Твiй лист, – i серце задрiжить, Затуманію весь, мов Турок коло Мекки, I нервная рука конверт розтеребить. – Viglietto dolce! – коло мене мова. Я-ж паленіючи розгортую листки, I п’ю нове життя з кожнісінького слова, I перечитую прихильніï рядки. Пiдводжу очі гень, на голубеє море... На хвилях би помчавсь до Тебе, ясна зоре! Злобив би погляд Твiй, стиснув би щиро руку. Ти вiри додаєш у правду, у науку. [Крымский 1901, с. 27] На арабську тему З червоним бляском мiсяць згас, Сховався за горою. В плащi iз зiр глухая нiч Схилилась надо мною. Усе поснуло. Мовчки я Сиджу у мертвiй тишi: Журливий рiй моïх думок Повiтря не колише. Та впала зiрка... Задрiжав На небi слід вогненний. Замлів я весь... Не зiрка то! То Ти летиш до мене! I чую вже я шепiт Твiй I п’ю Твоє диханнє. Одна лиш мить... I знов я сам, I знов саме стражданнє. [Крымский 1901, с. 38] Воскресеннє з мертвих Де Кавказькi гори Хиляться над морем, Там я розлучився З застарiлим горем. Де Кавказькi гори Квiтнуть райським садом, Там я розлучився З давнім сумом-гадом. Де ліси журкочуть Чарiвную мову, Там воскресло серце, Зайнялося знову. [Крымский 1901, с. 53] Iз Сапфо То щастє небесне – сидіти з тобою! Зрiвнявся з богами щасливець такий, Що жадiбно ловить солодку розмову I осьмiх принадливий Твiй! Солодку розмову й принадливий осьмiх... Од них мою душу стуманює страх. Дивлюся на тебе, дивлюся, – i голос Мені замирає в устах. Обличчє горить; скропляється потом, Ба й трепет холодний мене обгорта. Я блідну, неначе посохле бадиллє I чую, як смерть надліта. [Крымский 1901, с. 57–58] З Гете Я покинув хатку любки I ступаю тихо в низ Серед сутінку нiчного У густий, розлогий ліс. З-поза гілля ллється мiсяць, Вiтерець не шелестить; А з похилених берiзок Свiжий ладон капотить. Скiльки щастя й осолоди Я з такоï ночi п’ю! Скiльки тихоï відради В душу лащиться мою! Ну, й чого б iще бажати! – А зачув би любчин клич – Дав би тисячу тих нiчок За єдину з нею нiч. [Крымский 1901, с. 64] Iспанський романс З-поза срiбного туману Хвиля срiбного фонтану Плеще та бренить... Сад дрiмає... Тиша... Темно... Чи не тінь отам таємно Ледве шелестить?! Бачу постать... Легкiсть стану... Так! се ти, моя гiтано! Серцем чую я! Довго ждав я повний муки... О! впади ж мені на руки, Милая моя!... [Крымский 1901, с. 65] Iз Абуль-Аля I чого се той ганчар Так зневажно топче глину? – Вiн не думає, що сам Стане глина за хвилину! Може бути, що й горща З тоï глини зроблять люди. Хто захоче – з ганчара Їсти буде й пити буде. Може, хтось i в дальній край Схоче горщика поперти!... I товктиметься бiдняк За життя i – знов – по смерти. [Крымский 1901, с. 72] На теми з Хейяма, з перського Серце-серце! кров’ю обкипаєш Ти з лихоï долі I щодня, щодня тебе шматують Все новiтні болі. На кiнці-ж кiнців душа одлине Iз мойого тіла. Так навiщо ж ти, душе, до мене В тіло прилетіла?! [Крымский 1901, с. 73] Дивувалась зима, Чом се тають сніги, Чом леди присли всі На широкiй рiці. Iв. Франко Дивувалась зима, дивувалася: Де ж то сила ïï подівалася? Ще не втишились вiтри студенiï, А луки розквiтають зеленiï! Дивувала й земля, дивувалася, Звiдки сили такоï набралася: Вiльно дихає грудьми розкритими, I поля одягаються квiтами. Тiльки я ні на що не дивуюся, Бо для мене зима не минулася: Я вдихаю не радiсть весняную, А холодную смерть невблаганую. [Крымский 1901, с. 87] Iз Гайневих пiсень За чай посідавши, розмову Вели про коханнє вони, – Такiï чутливiï пані, Такi естетичнi пани. – «Правдива любов – платонічна», Промовив совiтник сухий. Совiтниця хитро всмiхнулась, Та стогне: «Ой, Господи ж мiй!» I пiп розпустив свою губу: «Не треба кохатися так, Щоб шкода була для здоровля». На те йому панночка: «Як?» Тужливо сказала графиня: «Кохатись – то так, щоб палать!» I зволила з ласки своєï Бароновi чаю наллять. Було одно мiсце порожнє, Бо ти чаювать не прийшла. А вже ж про коханнє, голубко, Ти гарно сказати б могла! [Крымский 1901, с. 108] По лiсі блукаю та плачу, Стрiчаю дрозда в вишині. Поскокує пташка й питає, Чого це так сумно мені. Ну, пташко, про се тобi скажуть Сестриці твоï, ластівки: Над самим вiконцем у любки Ліпились ïх мудрi хатки. [Крымский 1901, с. 112] У мене був коханий рiдний край. В моïм вiкні Шумiв гіллястий дуб, фiялками цвiв май... Та то ввi сні! Я мову чув там рiдную свою. I хтось мені Щирiсінько сказав по-нашому: «люблю!» – Та то ввi сні! [Крымский 1901, с. 113] Это стихотворение Крымского многие исследователи его творчества считают своего рода поэтическим завещанием, пророчески сбывшимся Вовчая натура! дикий заповiт!... Але чути в ньому любую принаду... Я очима вовка не дивлюсь на свiт, В дикую ж могилу покладуся радо. Не люблю гучних я цвинтарiв I не хочу там лежать. Помiж нивами безвiсними Накажу себе сховать, На лану, в густом колоссі, Без могили, без хреста, Без усяких буде написiв Моховитая плита. Може в зиму налягатиме Грубий килим сніговий? – Ет! на серці i теперечки Мертвий холод зимовий!... А розтане сніг на провесні – От, тоді мені гаразд! На моху на оксамитному Розцвiтеться срiбний раст; Навкруги зазеленіється Iзумруд – озимина... Літом – пишно янтарiтиме Колосистая стіна. Зайченятко беззахистнеє Тут притулиться на нiч I радітиме, сердечнеє, Що не злапав лютий сич. Нiч очима бархатистими Блискотітиме на нас; Нива пахощi солодкiï Видихатиме в той час. I в диханню ночi теплоï Оживатиму я знов: Ціла нива з мене питиме Соки серця, нерви, кров. [Крымский 1901, с. 97–98] ЛИТЕРАТУРА:
|
|
||||